Terry E

Я перенесла важкі пологи нашої першої доньки 23 вересня 1970 року. Мені було лише дев'ятнадцять, я була дрібною, а дитина важила понад вісім фунтів. Після багатьох годин пологів лікар нарешті зробив кесарів розтин, щоб її витягти. Пізніше мені сказали, що я кровоточила на операційному столі, і лікарі боялися, що «майже втратили мене». Але це було не тоді, коли я пережила свій ПДС (передсмертний досвід). Це сталося через десять днів.
Я була вдома зі своєю родиною (мамою, сестрою та батьком), тому що мій чоловік служив у ВПС і був відправлений на навчання за кілька штатів. У мене сталася перша анафілактична реакція; лікарі припустили, що це, ймовірно, була відстрочена реакція на ліки, отримані під час пологів. Сестра та мама відвезли мене до лікарні (тоді не було 911), і по прибутті мене визнали клінічно мертвою. Я пам'ятаю, як мене завозили до приймального відділення, і я була в кутку кімнати, згори дивлячись на себе на столі. Моє тіло дивилося вгору, очі були відкриті, але не бачили. Я достатньо бачила телевізор, щоб зрозуміти, що я «мертва». Я також пам'ятаю, як бачила свою маму та сестру по той бік дверей приймального відділення, які намагалися зазирнути через маленьке віконце у дверях. (Я розповіла їм, що бачила їх і можу описати, де вони стояли, як виглядали і що казали. Вони мені не повірили — сестра сказала: «Але ж ти була мертва! Ми тебе бачили!» Тож після їхньої реакції я нікому більше не розповідала багато років.)
Хоча це сталося майже тридцять чотири роки тому, я досі яскраво це пам'ятаю. Я не відчувала тунелю, а навпаки, була огорнута прекрасним світлом любові і знала, що мене тримають на колінах Ісуса, як дитину. Це відчуття безумовної любові, найближче, що я можу порівняти — це величезна любов, яку я відчула до своєї крихітної доньки, коли тримала її, але навіть це не те саме. У мене не було перегляду життя, але Ісус і я мали дивовижну розмову, де Він терпляче відповідав на всі мої запитання. Одне я чітко пам'ятаю: я нещодавно закінчила виснажливий курс з математичного аналізу і правильно відповіла на всі питання іспиту, крім одного — я хотіла знати відповідь на те запитання. Ісус засміявся, а потім дав мені відповідь, не словами, а «знанням», яке охоплювало не лише елемент запитання, але й повне розуміння всіх його взаємозв'язків. У НЬОГО чудове почуття гумору, і я чітко відчула, що ВІН насолоджується нами, людьми, як батько насолоджується, спостерігаючи за дрібними пригодами, в які потрапляють його діти.
Мені було дозволено мати повне знання та розуміння. Я пам'ятаю, що це усвідомлення вразило мене з повною ясністю, і я подумала: «Звісно, це ж так очевидно. Чому ми всі це пропускаємо?» Хоча мені не дозволили зберегти все знання, яке було мені показано, я отримала дозвіл залишити дві речі:
1) У відповідь на моє запитання про релігії світу та яка з них є «істинною», ВІН відповів: «Люди приходять до мене багатьма шляхами», і я отримала повне розуміння цієї відповіді, яке є ширшим, ніж можуть передати слова. Справа не в релігії, а у вірі.
2) У відповідь на моє запитання, чому ми тут, ВІН відповів: «Щоб любити одне одного». І знову ж таки, розуміння та значення ЙОГО відповіді набагато більше, ніж слова. Ми — частина НЬОГО, і, люблячи одне одного (і себе), ми насправді любимо ЙОГО.
Після того, що здавалося годинами, але за лікарняними записами тривало лише близько семи хвилин, ВІН запитав мене, чи хочу я повернутися. Я відчула, що ВІН вже знає відповідь, але запитує з чемності. Я сказала ЙОМУ, що хочу залишитися тут і виростити свою доньку. ВІН сказав: «Як бажаєш», і в ту ж мить я повернулася у своє тіло. Я відчула голки в тілі та біль і почула, як лікар сказав: «Здається, ми повернули її».
Відтоді я народила другу доньку, і наша четверта онука має народитися цього вересня. Я знаю, що моя мета тут — бути матір'ю/бабусею, і що ця роль високо шанується БОГОМ. Я ставлюся до цієї відповідальності дуже серйозно — і я багато сміюся!